Я прийшла до ріки не питати,
Я прийшла до води помовчати.
Щоб думки, як вузли, розплести,
І минуле своє відпустити.
Тут схилились додолу верби сиві,
Бачили мене і щасливу, і в гіркій зливі.
Дивлюсь в її лице, темне, наче ніч...
Ми з рікою — серце в серце, віч-на-віч.
Ой Річко-доле, сестрице німа,
Скільки в тобі жіночих історій...
Кожна крапля — то, може, сльоза,
Про дівочі надії і горе.
Ой Річко-доле, сестрице німа,
Скільки в тобі жіночих історій...
Кожна крапля — то жива вода,
Що дає сили здолати всі болі.
Та все ж шепочу, що болить,
Кожну рану і кожну мить,
Коли серце зривалось на крик.
Душі розбитої потік.
Верба, мов знахарка старенька,
Гілку схиляє — торкається долоні,
І відповідь — лиш тихий спів,
Неначе колискова із глибин...
Ой Річко-доле, сестрице німа,
Скільки в тобі жіночих історій...
Кожна крапля — то, може, сльоза,
Про дівочі надії і горе.
Ой річко-доле, сестрице німа,
Скільки в тобі жіночих історій...
Кожна крапля — то жива вода,
Що дає сили здолати всі болі.
І раптом — тиша. Завмирає все.
Ріка-сестриця відповідь несе.
Не голосом, а рухом, глибиною:
"Мудра Верба покаже знаки на воді,
А ти шукай опору лиш в собі.
Не бійся течії — це пульс життя.
Пливи із нею, в ній твоє буття.
І станеш сильною...
І станеш вільна, як ріка..."
Ой Річко-сило, сестрице моя,
В твоїй течії — сплетіння історій.
Моя сльоза в тобі — вже не сльоза,
А крапля сили у Вічному Морі.
Ой Річко-сило, сестрице моя,
В твоїй течії — сплетіння історій.
Я стала вільна, як і ти сама,
Що шлях знаходиш до Вічного Моря.