Ці розмови — мов тріщини в склі,
Ти спокійна, а я — на межі.
Ти смієшся — і біль у мені,
Розлітаються в попіл мої дні.
Ти говориш: «Повір, це дрібниці»,
Та очі твої не мовчать.
Я шукаю у них таємниці —
І боюся усе прочитать.
Не диво, що серце палає,
Коли між нами — стіна.
Хто більше кохає —
Той першим сходить з ума.
І правда гірка, як отрута,
І ніжність — мов тихий гріх…
Ми губимо те, що здобуто,
Ховаючи біль у словах своїх.
Твої руки — як спомин про рай,
Та в обіймах холодна тінь.
Ти так близько — але за край
Моїх страхів і моїх сумлінь.
Я мовчу, бо боюся почути
Те, що серце давно вже зна.
Можна ревнощі обманути,
Та не можна — себе сповна.
Не диво, що серце палає,
Коли між нами — стіна.
Хто більше кохає —
Той першим сходить з ума.
І правда гірка, як отрута,
І ніжність — мов тихий гріх…
Ми губимо те, що здобуто,
Ховаючи біль у словах своїх.
