Ой, у лузі по долині
Вечір вистелив росу.
Розплітав козак дівчині
Туго сплетену косу.
А вона його питала,
Чи він щиро покохав.
Якщо ні – його благала.
Щоб коси він не займав.
Бо кохання - не забава,
Не ламай дівочих мрій.
Якщо любиш - присягайся,
Що навіки будеш мій.
Ой, у лузі по долині
Ранок вистелив туман
Не сказав козак дівчині
Що його любов обман.
Бо слова його - неправда,
Почуття́ його - пусті.
Він лиши́в дівчи́ну пла́кать,
З бо́лем в серці й самоті́.
Він сказав їй на прощання:
"Ти чекай, і я прийду́."
І зали́шив їй страждання,
Замість радості – біду́.
А вона його чекала,
Вірила його словам.
Свою косу не давала
Розплітать чужим рукам.
Він казав, що буде ві́рним,
Що наві́ки - лиш вона́.
А наспра́вді був зрадли́вим,
І любо́в його - брехня́.
Ой, у лузі по долині
Від дівочих сліз роса
Посивіла на дівчині
Нерозплетена коса.
