Зима прийшла, неснігу тиша
Лягла між нами білим полотном.
І все, що ми колись назвали ніжністю,
Заснуло під її важким крилом.
Вітри рознесли попіл наших мрій,
Сніги сховали стежку до причалу.
Я вчився жити в тиші безнадій,
Та серце все тебе не відпускало.
Ти не моя, але чому тоді болить?
Ти не моя, ти не моя,
Твій голос в голові ніяк не замовчить.
Ти не моя, ти не моя,
На склі туман, а в серці знов зима.
Ти не моя, ти не моя,
Ти не моя, ти більше не моя.
Весна торкнулась сонцем до землі,
І ти вже проросла молодим листям.
Лиш щемої не танули жалі,
Хоч світ навколо знову вчився жити.
І час ішов, не озираючись назад,
Збирав зі стежки наші теплі тіні.
Я думав, все осиплеться, як сад,
Та ти живеш у пам'яті й донині.
Ти не моя, але чому тоді болить?
Ти не моя, ти не моя,
Твій голос в голові ніяк не замовчить.
Ти не моя, ти не моя,
На склі туман, а в серці знов зима.
Ти не моя, ти не моя,
Ти не моя, ти більше не моя.
Ти не моя, але чому тоді болить?
Ти не моя, ти не моя,
Твій голос в голові ніяк не замовчить.
Ти не моя, ти не моя,
На склі туман, а в серці знов зима.
Ти не моя, ти не моя,
Ти не моя, ти більше не моя.
Ти більше не моя.
Ти більше не моя.
Ти більше не моя.
Не моя.
Ти більше не моя.
