Жив на світі дід, йому було уже за двісті.
Вже багато літ усі люди йому ненависні.
Та прийшов кінець терпінню — стриматись він не зміг:
За людьми оскаженіло із сокирою побіг.
Стій! Стій! Стій! Стій! Стій! Стій!
Та здурів старий Матвій!
Стій! Стій! Стій! Стій! Стій! Стій!
«Не помилую — не мрій!»
Люди, мов щури, тікали в паніці від нього.
Зрештою змогли раптово збити з ніг старого.
Біля спаленої хати прив’язали до сосни:
«Ти хотів нас повбивати! Але в чому винні ми!?»
Стій! Стій! Стій! Стій! Стій! Стій!
Та здурів старий Матвій!
Стій! Стій! Стій! Стій! Стій! Стій!
«Не помилую — не мрій!»
«За життя своє я всі гріхи людські пізнав
Підлості, брехні й зла від вас було сповна.
Зло — воно в серцях у ваших,
Я цей світ звільнити мушу
Від вас усіх…» — і дід затих.
Вбий! Вбий! Вбий! Вбий! Вбий! Вбий!
Ми з тобою, дід Матвій!
Вбий! Вбий! Вбий! Вбий! Вбий! Вбий!
Не помилуєм — не мрій!