Телефони мовчать, ми обидва граємо,
Ніби нам все одно, але добре знаємо,
Що трохи часу пройде і наші планети,
Що у грудях, рознесе біль, як вітер намети.
Скажи, ну чому такі ми діти?
Ну куди таких подіти?
Може досить терпіти, в колі віскі топити,
Під ранок вириваючи із рамок
Всю пам'ять на фото, як уламок.
Тепер в душі не океани, а дощі,
Ми - не ангели, а палачі
Для кохання, що нас так гріло...
Що нас так змінило?..
Я так далеко-далеко-далеко,
Що навіть заплуталась, де я,
І ніби лелека, лелека, лелека,
Яку скрізь тумани несе.
Без тебе день, ніби ніч,
День, ніби ніч, порожні міста,
І серед тисяч облич,
Тисяч облич знайду твої вуста!
Я тобі напишу і зітру вмить,
Так, і мій телефон від тебе мовчить,
Одинокі та байдужі, майже на грані,
Де кожен своє серце перетворив на камінь.
Скажи, ну чому такі ми діти?
Ну куди таких подіти?
Може досить терпіти, в колі віскі топити,
Під ранок вириваючи із рамок
Всю пам'ять на фото, як уламок.
Тепер в душі не океани, а дощі,
Ми - не ангели, а палачі
Для кохання, що нас так гріло
Що нас так змінило?
Я так далеко-далеко-далеко,
Що навіть заплуталась, де я,
І ніби лелека, лелека, лелека,
Яку скрізь тумани несе.
Без тебе день, ніби ніч,
День, ніби ніч, порожні міста,
І серед тисяч облич,
Тисяч облич знайду твої вуста!
Я так далеко-далеко-далеко,
І ніби лелека, лелека, лелека,
Без тебе день, ніби ніч,
День, ніби ніч, порожні міста,
І серед тисяч облич,
Тисяч облич знайду твої вуста!