Я боса йду до вічної води,
Під поглядом Отця із висоти.
Вклоняюся сестричці я ріці,
Що бачить тінь обману на лиці.
«Сестрице, змий увесь мій бруд і пил,
Солодких мрій, яких він спопелив.
А Батько-небо, ти мене прикрий,
І рани тихим світлом ти залий».
Його слова — отруєні ножі,
Твої ж потоки — чисті та живі.
Йой, вітре брате! Ти легкий, немов крило,
Неси мене, де смутку не було!
Туди, де небо п’є з долонь зорю,
Де я нову історію створю.
Де кожен подих — не каміння гніт,
А лиш свободи радісний політ.
Здіймаюся вище, на скелі круті,
Де хмари-човни пливуть в самоті.
Там брат мій-вітер гуляє і жде,
Він руку на плече мені кладе.
Він гладить обличчя, шепоче слова,
Що я тут своя, що я вічно жива.
Приносить запах хвої й полину,
І вільну душу — дику й єдину.
Вода забрала біль, що я несла,
А вітер крила дав, щоб я жила.
Я стала серцем і душею краю,
Я дихаю, я вірю, я літаю!
І вітер-брат, легкий, немов крило,
Несе мене, де смутку не було!
Туди, де небо п’є з долонь зорю,
Де я свою історію творю!
Де кожен подих — не каміння гніт,
А лиш свободи… радісний політ…
І вітер-брат, легкий, немов крило,
Несе мене, де смутку не було!
Туди, де небо п’є з долонь зорю,
Де я свою історію творю!
Де кожен подих — не каміння гніт,
А лиш свободи… радісний політ…