Ще сплять степи в німих обіймах льоду,
І небо, мов криця, на плечах лежить.
Але в корінні, в глибоких джерелах народу
Таємна сила, мов іскра, нечутно тремтить.
Не питай у зими, чи вона ще збирається йти,
Не дивись на завію, що слід засипає в полях.
Бо правда жива — їй судилось крізь терни рости,
І сонце уже запрягає коней на свій шлях.
А вітер-брат шепоче понад кручами,
Що час розправити вітрила-серця.
Крізь дим і попіл, кроками рішучими,
Ми йдемо в світло власного буття.
Весна прийде — вона не запитає дозволу,
Розріже кригу, наче гострий спис.
Ми вийдемо із темного, глухого околу
Туди, де воля піднялась увись!
Весна прийде — у вишиванках садів білих,
Вона воскресне в кожному рядку.
Почують предки голоси синів правдивих,
Що солов’єм співають на віку!
Як казав Кобзар: «Подивіться на рай той тихий…»
Ми дивились у прірву, та бачили там небеса.
Ліна писала, що доля — то не тільки лихо,
А й нерозказана світові дивна краса.
Так, ми поранені, але ми незламні люди,
Ми — кожна брунька, що рветься крізь мерзлу кору.
Якщо весна заквітне в нас, у кожного в грудях —
Ніхто не спинить цю світлу і праведну гру!
