Світанок розсипав холодні коралі,
Смереки вдягають сріблястий туман.
Я йду босоніж на сонячні плаї,
Де гори лікують твій давній обман.
Там небо торкається моху і глини,
Там камінь тримає відлуння століть.
Я більше не частка тієї провини —
Я іскра, що в синіх верхах мерехтить.
Чуєш? То гори вдихають мій шепіт.
Бачиш? То птах розтинає блакить.
В жилах моїх — не тривога, а трепет,
Земля під ногами вже не горить.
Забери мене, вись, у свої обійми,
Розчини моє вчора в потоках води.
Тут спокій глибокий, мов вічне коріння,
Тут сонце цілує мої сліди.
Я вільна, як скеля, що бурю стрічає,
Я дика, як річка, що рве береги.
Мене вже ніхто і ніщо не тримає —
Лиш вітер в обличчя і вільні шляхи.
На дні полонини спить пам’ять полинна,
Я вип’ю до краплі холодну росу.
Була я для тебе — тендітна й дитинна,
Тепер я в собі цілі гори несу.
Мій голос летить через прірви й каньйони,
Де дримба вплітається в гомін лісів.
Тут інші закони, тут інші канони —
Я вище твоїх отруйних слів.
Забери мене, вись, у свої обійми,
Розчини моє вчора в потоках води.
Тут спокій глибокий, мов вічне коріння,
Тут сонце цілує мої сліди.
Я вільна, як скеля, що бурю стрічає,
Я дика, як річка, що рве береги.
Мене вже ніхто і ніщо не тримає —
Лиш вітер в обличчя і вільні шляхи.
Лиш вітер в обличчя і вільні шляхи.
