Ця кімната – музей наших речей,
Де на фото застигла весна.
Я ховаюсь від довгих ночей,
Та у кожному сні я не одна.
Наче в рамці застиглий момент,
Де ще поруч з тобою стою.
Та розбився крихкий постамент,
І я в уламках себе впізнаю.
На склі холоднім наші тіні
Живуть своє німе кіно.
Ми – дві паралельні лінії,
Яким зійтись не дано.
На склі холоднім наші тіні
Танцюють свій прощальний вальс.
І час стирає наші стіни,
Та не стирає з пам'яті він нас.
На повторі той самий наш трек,
Де твій голос лунав у такт.
Та тепер це – фатальний дефект,
Розірваний назавжди пакт.
Я гортаю старі сторінки,
Наче сцени з чужого життя.
Ми – лиш привиди, дві помилки,
Без надії на вороття.
На склі холоднім наші тіні
Живуть своє німе кіно.
Ми – дві паралельні лінії,
Яким зійтись не дано.
На склі холоднім наші тіні
Танцюють свій прощальний вальс.
І час стирає наші стіни,
Та не стирає з пам'яті він нас.
Може, варто спалити мости?
Розірвати останню нитку?
І лишити у тиші: "Прости",
Зачинивши за сумом хвіртку.
Та рука не здіймає вогню,
І серце тримає цей щем.
Я минуле своє бороню
Під самотнім, холодним дощем.
На склі холоднім наші тіні
Живуть своє німе кіно.
Ми – дві паралельні лінії,
Яким зійтись не дано.
На склі холоднім наші тіні
Танцюють свій прощальний вальс.
І час стирає наші стіни,
Та не стирає з пам'яті він нас.
