Вранці сонце зійде над дахами,
І за звичкою, наче в кіно.
Ми ховаємо смуток роками,
Одягаючи маску давно.
Щоб здавалося все в нас чудово,
Щоб ніхто не помітив тривог.
І виходимо в люди ми знову,
Розділяючи біль на обох.
Кожен носить щодня свою маску,
Одягаючи радість як бронь.
Кожен сліпо повірив у казку,
Щоб сховати непевний вогонь.
Та вночі цієї маски немає,
Тільки морок і стіни пусті.
Біль у грудях так сильно стискає,
Наче камінь на нашім хресті.
Ми актори на сцені життя,
Кожен грає щасливу людину.
Заховавши свої почуття,
Ми тримаємо рівною спину.
Роздаємо усмішки чужим,
Відповідаючи все в нас гаразд.
Тільки серце вкриває густий дим,
Коли вечір приходить у нас.
Кожен носить щодня свою маску,
Одягаючи радість як бронь.
Кожен сліпо повірив у казку,
Щоб сховати непевний вогонь.
Та вночі цієї маски немає,
Тільки морок і стіни пусті.
Біль у грудях так сильно стискає,
Наче камінь на нашім хресті.
Може, варто обличчя відкрити
І дозволити сльозам текти?
Скільки можна в ілюзії жити,
Щоб від себе самого втекти?
Маска радості вже і знято,
Ніч прийшла і розвіяла сни.
В грудях біль заговорить завзято,
Ми чекаємо знову краси.
Кожен вірить у казку свою,
Кожен носить цю маску.
О, кожен носить цю маску.
