На кручі, де вітри гуляють,
Де видно світу край і край,
Дівчина дні свої минає,
Вдивляючись у синю даль.
Там, за туманами густими,
Де сонце сходить не для них,
Її коханий, не з своїми,
В чужій землі, серед чужих.
Не він хотів тієї долі,
Не він обрав розлуки шлях,
Та мусить бути у неволі,
Із сумом в серці і в очах.
Вона ж сплітає тихі речі,
І посилає їх у світ,
Кладе долоні їй на плечі
Холодний вітер, мов граніт.
Та кличе серце, кличе знову,
Летить той поклик через дим,
Її бентежне, тихе слово
До нього, вічного, летить:
«Коханий мій, єдиний мій,
Я знаю – ніч там і пітьма.
Та ти згадай мене, хоч нині,
Згадай, що я іще жива!
Як згасне сила і надія,
Як холод стисне у грудях,
Нехай тебе ця думка гріє:
Я тут, я жду на всіх шляхах.
Ти згадуй наші тихі ранки,
І очі, сповнені тепла,
І вечір той, що був останній,
Коли я щастям вся цвіла.
Ця згадка буде, мов молитва,
Тобі надасть незламних крил.
І стане легшою та битва,
І стане більше в тебе сил.
Це світло, що тебе не кине,
Це буде компасом в імлі.
Згадай мене – і ти не згинеш
На тій далекій, злій землі.
Згадай – і стіни упадуть,
І пута розірвуться вмить,
Бо згадка ця – додому путь,
Вона тебе оборонить.
І з кожним подихом про мене,
Ти будеш ближче на версту.
Вертайся, сонечко зелене,
Я вірю, жду тебе цвіту!»
І вітер стих, неначе слухав
Ту тиху сповідь, сповнену жаги.
Він ніс той клич поверх розрухи,
Крізь сніг, і бурі, і вітри.
