В її кімнаті тиша кричить голосніше слів,
На підвіконні дощ, як свідок її снів.
Він обіцяв «назавжди», так легко, між рядків,
А тепер його кроки — у чиємусь житті чужі.
Вона вчиться дихати без нього щодня,
Але серце не слухає — знову й знов.
Усі кажуть: «Час лікує», та вона знає сама
Час не вбиває любов.
Вона ще кохає його,
Вона ще чекає його,
Хоч знає — він з іншою, не з нею давно.
Вона ще кохає його,
Вона ще тримає його
У спогадах, там, де їм було тепло.
Вона не пише першою, але читає між рядків,
Його ім’я — як постріл у тисячі думок.
Він живе ніби далі, ніби легко, ніби зміг,
А вона щоночі питає: «За що?»
Її любов не кричить — вона мовчить і болить,
Вона сильна назовні, та крихка всередині.
Вона пробує відпустити, але серце кричить:
«Він — мій… навіть тепер… навіть нині…»
Вона ще кохає його,
Вона ще чекає його,
Хоч знає — він з іншою, не з нею давно.
Вона ще кохає його,
Вона ще тримає його
У спогадах, там, де їм було тепло.
А може колись він згадає її,
Серед чужих обіймів і слів.
Та навіть якщо не повернеться — ні,
Вона кохала по-справжньому… на весь світ.
Вона ще кохає його,
Вона ще чекає його,
Навіть коли вже не чекають нікого.
Вона ще кохає його…
І, мабуть, це найсильніше,
Що може зробити жінка — кохати… без нього.
