Всі ці роки вчили тінню ставати,
Ховати свій гнів, стискати цей біль.
Казали: «Мовчи, не смій голос здіймати»,
Гасили вогонь мій поволі звідусіль.
Я слухала їх і ховала думки,
Як злочин, що краще не відкривати.
І душу замкнула в незримі замки,
Які лиш тепер почала відчиняти.
Вкурвило! Ох як же вкурвило!
До дна, до кісток, до нутра...
Від масок, від тиші вже знудило,
Для правди без фільтрів настала пора.
Не стану мовчати, хай рвуться струни,
Бо правда вже вирвалась з моїх ран.
І хоч стирали мене, як вітер — дюни,
Та я не вписалась в злочинний план.
Тепер я жива! Не зручна, не тиха…
Вийшла з мовчання та йду без жалю.
Бо бути собою —найбільша втіха,
Тож правду в собі нізащо не спалю!
Мій голос — це зброя, якої бракує,
Не стану рабою при ситих столах.
Майбутнє щасливе сама побудую!
Крок мій не зникне в примарних часах…
Не стану мовчати, хай рвуться струни,
Бо правда вже вирвалась з моїх ран.
І хоч стирали мене, як вітер — дюни,
Та я не вписалась в злочинний план.
Вкурвило! Ох як же вкурвило!
До дна, до кісток, до нутра...
Від масок, від тиші вже знудило,
Для правди без фільтрів настала пора.
