Десь розлучались двоє — пара
Такі рі́дні…І такі чужі…
Наче був це сон, була примара
І сонце вже не гріло як тоді..
Десь падав дощ, забутий ними вчора
Десь спала тиша, залишена тоді,
Вона була бліда… Немов прозора…
А він — неначе попіл міражів…
Там, де кохання догорає,
Лиш попіл спогадів летить.
І серце ще його впізнає,
Та вже не сміє знов любить…
І розійшлись вони — мов осінь з літом,
Мов день прощається з весною.
І тільки дощ нагадує їм знову —
Про почуття, що називається — любов’ю…
Одне одному дивились просто в очі
Вуста тремтіли від ридання й сліз..
Вона згадала все: усі безсонні ночі.
Коли подумала, що він любов цю не беріг.
Душа боліла, серце завмирало,
Такі болючі помилки прозрівши.
Мовчала осінь. І пара теж мовчала,
Вона ішла… Любові не зберігши…
Там, де кохання догорає,
Лиш попіл спогадів летить.
І серце ще його впізнає,
Та вже не сміє знов любить…
І розійшлись вони — мов осінь з літом,
Мов день прощається з весною.
І тільки дощ нагадує їм знову —
Про почуття, що називається — любов’ю…
Був падолист самотнього прощання,
Зів’яли квіти в сонячному тлі..
Десь розлучались двоє… Востаннє…
Такі рі́дні… Але вже такі чужі…
Там, де кохання догорає,
Лиш попіл спогадів летить.
І серце ще його впізнає,
Та вже не сміє знов любить…
І розійшлись вони — мов осінь з літом,
Мов день прощається з весною.
І тільки дощ нагадує їм знову —
Про почуття, що називається — любов’ю…
