Стоїть на кухні тиша золота,
І чай давно вже охолов.
Без тебе хата — ніби не своя,
І світ без тебе став безмовним.
Твій светр і досі на гвіздку,
Твої слова ще в стінах ллються.
Я ніби кличу в темноту,
І лиш години глухо б’ються.
Я думав — встигну ще колись
Сказати більше, ніж казав.
Та час пішов, не озирнувсь,
І шанс останній відібрав.
Я так хотів сказати: «Кохаю»,
Та все беріг на потім ці слова.
Тепер щодня тебе шукаю
У снах, що падають в жнива.
Прости, що мовчки обіймав,
Прости, що слів не говорив.
Я лиш по-справжньому пізнав,
Як сильно я тебе кохав.
Твоє ім’я шепоче вітер в саду,
Де ми колись сміялися удвох.
Я там стою і все знайду
Сліди наших простих розмов.
Ми жили просто — день за днем,
Не думаючи про прощання.
І я не знав, що стане сном
Твоє тепло й моє кохання.
Тепер говорю в темну ніч.
Хоч знаю — ти вже не почуєш.
Та серце просить: «Поклич»,
Бо, може, там мене відчуєш.
Я так хотів сказати: «Кохаю»,
Та все беріг на потім ці слова.
Тепер щодня тебе шукаю
У снах, що падають в жнива.
Прости, що мовчки обіймав,
Прости, що слів не говорив.
Я лиш по-справжньому пізнав,
Як сильно я тебе кохав.
Я б віддав пів життя за хвилину,
Щоб ще раз почути твій сміх.
Я б став знов молодим і наївним,
Щоб тільки встигнути я міг.
Я б не мовчав і не мав страху,
Бо для мене ти весь світ.
Та час не вертає назад ні кроку,
І відповіддю стала тиша вслід.
Я так хотів сказати: «Кохаю»,
Та все беріг на потім ці слова.
Тепер щодня тебе шукаю
У снах, що падають в жнива.
Прости, що мовчки обіймав,
Прости, що слів не говорив.
І лиш по-справжньому пізнав,
Як сильно я тебе кохав.
Я тебе кохав.
