Хто першим загинув? Андрій, двадцять сім.
З Херсону. Смалив безупинно.
І вічно байки побратимам своїм
Травив. Був смішний, мов дитина.
Всміхнувся востаннє, як їхав в шпиталь.
Сказав: «Підлатають, не бійтесь!»
Та смерть натискала на газу педаль,
Щоб нам більше з ним не зустрітись…
Хай пам’ять солдатська, як меморіал,
Усіх закарбує навіки.
Хай вдавиться кровʼю російський шакал,
Бо крові уже цілі ріки!
Хай пам’ять солдатська, як меморіал,
Усіх закарбує навіки.
Хай вдавиться кровʼю російський шакал,
Бо крові уже цілі ріки!
Хто другим поліг? Із Полтави Петро.
За сорок. Він був нам, як батько.
Хоч грізний на вигляд, в очах мав добро.
І бороду, мов у безхатька.
Його розстріляли, не взявши в полон.
Два місяці тіло лежало.
Де Хрест був Червоний? Де ділось ООН?
Ніщо його не врятувало…
Хай пам’ять солдатська, як меморіал,
Усіх закарбує навіки.
Хай вдавиться кровʼю російський шакал,
Бо крові уже цілі ріки!
Хай пам’ять солдатська, як меморіал,
Усіх закарбує навіки.
Хай вдавиться кровʼю російський шакал,
Бо крові уже цілі ріки!
А далі - один за одним: Льоха, Макс,
Артем, Тимофій, Сірий, Толя…
Розгублений Бог мовчки глянув на нас:
Що вдієш, мовляв, така доля.
Я помсту несу, ніби факел в руці.
За кожного буде відплата!
Та час не загоїть на серці рубці
Від кожного вбитого брата…
Хай пам’ять солдатська, як меморіал,
Усіх закарбує навіки.
Хай вдавиться кровʼю російський шакал,
Бо крові уже цілі ріки!
Хай пам’ять солдатська, як меморіал,
Усіх закарбує навіки.
Хай вдавиться кровʼю російський шакал,
Бо крові уже цілі ріки!
