Корову друг веде пастися,
а я хоч «городський», та свій,
село піймало наші лиця
наче річкових карасів…
Штани, футболка, «кєди» нові
в пилюці, у землі, а як
іще прожити у Божкові,
сховатись у його полях,
де під вікном росте калина,
під оком гуля від синця.
І де розідрані коліна,
а не розідрані серця...
«Ми їдемо на річку, Тьома!
Ти, чуєш, річку! Нас везе
мій тато…»
Скільки років тому?
Мільйони… Чи було те все?
В обідраній футболці, «кєдах»,
в подряпинах і у пилу:
«Там є дорослі, чесно, дєда!
Я глибоко не запливу!»
Може, дарма біжу ниряти
у воду сну, бо в унісон
зі мною падають снаряди…
І це вже дійсність, а не сон.
Пам’ятай, пам’ятай ті дні!
Повертай, повертай з війни,
тихим вітром в вікно війни,
непомітно мене звільни…
Мій друг, з яким на спілій вишні
зривав зірки і клав в карман,
як би не звав його, не вийшов…
Із спогадів… Один туман…
Це не тому, що я нікчемний
поет, хоча чому б і ні!
І не тому, що він не чемний…
Його убили на війні.
«Дєда» помер давно, а річка
змінилась, як і все, зміліла…
Та траурна нікчемна стрічка
мого рядка усе ж зуміла
продертися у чистий спогад
мого дитинства спілих ягід…
Я пам’ятаю світлий погляд,
твій добрий, чесний погляд, Ярік,
і згадую його із болем,
бо визнаю, моя вина:
хотів зустрітися з тобою…
Та випередила війна.
Все відкладав, все забувався,
часу немає… «Время нєт»…
Нав’язано перевзувася
і не носив стареньких «кєд»…
Роки пройдуть в скаженій паніці…
Я тут! Гуляти нумо, чи
знову на річку у Степанівці,
на нашу річку, не мовчи!
Чи, може, двинемо полями ми,
я стер зомбований тонаж,
що в’ївся в шкіру мою плямами,
де кожен думав, що то наш…
Ми як корови ті паслися!
В росі під батогом росій!
Та в голові давно не тирса,
нехай я «городський»… та свій!
Виходь, прошу! Та твоя мама
«не вийде» — каже, чи це сон…
І додає, як постріл прямо:
«Раніше вийшов він… На фронт».
Пам’ятай, пам’ятай ті дні!
Повертай, повертай з війни,
тихим вітром в вікно війни,
непомітно мене звільни…
Таке, моє село, тепер ти…
Там, твій, мій друже, вічний дух…
Ти справедливий був, упертий!
Ти був із нас найкращий друг…
Ти був слабкішим, був тихішим,
та в час війни тепер збагнув,
не знаю як, а став ти, — іншим,
а може, ти таким і був?
А ми всі тільки кулаками
і тільки у футбол царі?
Або оцими ось рядками…
Які і ті зовсім сирі…
Та ними я відкрив зіниці!
Та запізнився, так завжди…
Прошу тебе, на мить спинися,
ще декілька рядків зажди…
Бо ти навчив мене, як жито
холодний дощ, — рости, бо ти
навчив по-справжньому дружити…
Кладу те вчення на біти!
Вишневі сльози ллються з гілки,
я їх збираю, як тоді…
Є Україна в мене, тільки
вона є завдяки тобі.