Посіяла людям літа свої, літечка житом,
Прибрала планету, послала стежкам споришу,
Навчила дітей, як на світі по совісті жити,
Зітхнула полегко - і тихо пішла за межу.
-
Куди ж це ви, мамо?! - сполохано кинулись діти,
-
Куди ви, бабусю? - онуки біжать до воріт.
-
Та я недалечко... де сонце лягає спочити.
Пора мені, діти... А ви вже без мене ростіть. -
Та як же без вас ми?.. Та що ви намислили, мамо?
-
А хто нас, бабусю, у сон поведе по казках?
-
А я вам лишаю всі райдуги із журавлями,
І срібло на травах, і золото на колосках. -
Не треба нам райдуг, не треба нам срібла і злота,
Аби тільки ви нас чекали завжди край воріт.
Та ми ж переробим усю вашу вічну роботу, -
Лишайтесь, матусю. Навіки лишайтесь. Не йдіть.
Вона посміхнулась, красива і сива, як доля,
Махнула рукою - злетіли увись рушники.
«Лишайтесь щасливі», - і стала замисленим полем
На цілу планету, на всі покоління й віки.