І хай я стану як пташка на морі
Буду повільно порхати кудись в далечінь
Засинаючи з підлоги, дивлюся на зорі
Моря залите бетоном
Хто ми? Чи вдома, це втома?
Завтра не треба, останні сезони.
Носити в собі світло — не поле перейти.
Поети давно мертві, не залишилось святих.
Нас душить нахаш у пошуках інших садів,
У маренні обезголовлених тіл.
Недооціненим бути безцінно,
Бо на великій швидкості, буває, горить резина.
Безцінно бути не під прицілом.
Це не боятись маси, це просто втрата сили.
Мене сховають київські масиви, для них я син, вони дали мені цю силу.
Хай не заносе до нас, у нас не витруть соплі.
Тут навіть сонній натирають мозолі, бо доля.
Хай не плаче в кімнаті душа, хай будуть сльози, будуть сльози капати від доща.
Я на ніч просто закрию штори, і похуй, що там циркони розрізають штори.
І хай я стану, як пташка на морі, буду повільно, повільно пурхати кудись в далечінь.
Якщо захочеш знайти, іди в гори.
Ти побачиш мій дим.
Жодної хвилини вільної,
Назви нас — божевільними,
Диваками із крилами,
У нас багато спільного.
Жодної хвилини вільної,
Назви нас — божевільними,
Диваками із крилами,
У нас багато спільного.
Танець кохання лебедів,
Ураганом закрутить у небутті.
Чи зможеш у цьому сенс знайти?
Недооцінені, недописані.
І хай я стану, як пташка на морі, буду повільно, повільно пурхати кудись в далечінь.
Якщо захочеш знайти, іди в гори.
Ти побачиш мій дим.
І хай я стану, як пташка на морі, буду повільно, повільно пурхати кудись в далечінь.
Якщо захочеш знайти, іди в гори.
Обов'язково іди.
Жодної хвилини вільної,
Назви нас — божевільними,
Диваками із крилами,
У нас багато спільного.
Жодної хвилини вільної,
Назви нас — божевільними,
Диваками із крилами,
У нас багато спільного.
