Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Смолою синьою перекипало літо,
І дихала земля з прив’ялених люцерн,
Прощався з літом джміль, марудив розджмеліто,
Дивився вовком, вовком і літав,
Валив крилом комбайни й елеватор:
Ну як це так, було одне - й забрати?
Було джмеленьке - і забрати раптом,
А я ж то я - один я у літах!..
Це - кавуни! Усі вони такі!
Свої рябі погладжують пузища
І рябо дивляться, рябі, на літаки,
І в літаків пузище - тільки вище!..
Квасоля - ні. Своїм квасольним днем
Мовчить, та в’ється, й вив’ється на плітті…
А кавуни - вони такі здавен:
До літа допадуться і - по літі!
Ліс в осені стояв. Дивився на райцентр.
Очима синіми вже золотіло літо,
І дихала земля з холонучих люцерн
Притихлим пізнім кавуновим квітом.
Стояв, ходив, лежав осінній щем,
Щеміло серце по усіх усюдах,
І обнімались - при базарі й людях -
До шиї шия - соняшник з конем.