Журавлі

Вечоріє. Вже весна…
Мати обіймає синову світлину.
Тихо плаче, бо її життя
Скупо біль забрала разом з смертю сина.
У руках тримає матінка сорочку,
Бога молить: «Сина не забудь!»
Щоб прийняв синочка, як удома.
Не забув від неї його пригорнуть.

Розриває душу страх,
Сохнуть сльози на очах.
Скільки доньок і синів залишилось на війні?!
Повертають журавлі знов до рідної землі.
Наші янголи-соколи не повернуться ніколи…

Вечоріє. Вже весна…
А дружина й досі виглядає
Того, хто доньці пообіцяв
Повернутися живим із поля бою.
Не відходить син їх від вікна,
Адже та дорога батька проводжала.
У очах надія ще жива.
Маму діти, плачучи, втішають.