Боженько, я так сумую за мамою,
що мушу одвічно співати.
Та хочеться покласти голову
у теплі долоньки мами,
щоб хтось погладив.
Там так гарно,
там так радісно в тих ручках, там тепло.
Щоб ти заворкотів мені про три квіточки:
одну дрімливую,
одну здоровеньку,
а третю
щасливую.
Це так потрібно, це так хочеться
ввійти в це царство колискової.
Воно таке одвічне.
І так налюляла мені мама.
Я прокидаюся:
ой, мамочко, а я вже сама давно мама.
В мене аж троє діток:
Івасик, Андрійко, донечка Тоня.
І я знову
в цій одвічній колисковій.
А вони ж не ляжуть,
а вони ж не покладуть голівочки на подушку: "Мамо, заспівайте ж нам".
Втомлена,
наче й сил нема, але тільки присіла,
тут же до хати заходить воркота, дрімота.
Це одвічні герої
нашого сну маленького. Вони як люди,
вони завжди присутні біля нас.
І я знову співаю, гойдаючи їх.
Соловейку-синку,
пташечка маленька.
Соловейку-синку,
пташечка дрібненька.
Де ж ти, де ж ти будеш
зиму зимувати?
Де ж ти, де ж ти будеш
гніздечко звивати?
Де ж ти, де ж ти будеш
зиму зимувати?
Де ж ти, де ж ти будеш
гніздечко звивати?
