Мамо…
На екрані знову: “сину, ти як?”
Я пишу: “нормально”, хоч це не так.
За вікном чуже місто, холодний вокзал,
а мені б на ту вулицю, де я виростав.
Там стара кухня, чайник шумить,
там твоє світло в вікні ще горить.
Я ніби дорослий, я ніби тримаюсь,
але коли чую твій голос - ламаюсь.
Не хвилюйся, я сильний, чуєш?
Просто серце додому тягне.
Я ще трохи пройду цю дорогу,
і скажу тобі прямо…
Мамо, я скоро буду,
Я ще знайду дорогу.
Хоч мене носить світом,
Серце веде додому.
Мамо, я скоро буду,
Не плач, я тебе чую.
Там, де твій голос рідний,
Я ще живу, я чую.
Мамо, я скоро буду.
Мамо, я скоро буду.
Я ще знайду дорогу.
Серце веде додому.
Пам’ятаю під’їзд, той знайомий поріг,
де дитинство бігло по калюжах доріг.
Ти казала: “не бійся, усе перейде”,
і я вірив, бо мама ніколи не зле.
Я далеко, та дім не зникає в мені,
він у твоєму “ти їв?” посередині днів.
Він у фото старому, в запаху хліба,
у слові “вертайся”, такому потрібнім.
Не хвилюйся, я сильний, чуєш?
Просто ніч іноді довга.
Я ще трохи пройду цю дорогу,
і повернусь до порогу.
Мамо, я скоро буду,
я ще знайду дорогу.
Хоч мене носить світом,
серце веде додому.
Мамо, я скоро буду,
не плач, я тебе чую.
Там, де твій голос рідний,
я ще живу, я чую.
А якщо мовчу - то не тому, що забув.
Просто іноді важко сказати, як тут.
Я тримаю в кишені твій тихий дзвінок,
наче світло додому крізь темний шляхок.
Мамо…
Я скоро буду.
Мамо, я скоро буду,
Я ще знайду дорогу.
Хоч мене носить світом,
Серце веде додому.
Мамо, я скоро буду,
Чуєш, я вже в дорозі.
Серце моє не забуло
Рідні старі пороги.
Мамо, я скоро буду.
Я скоро буду.
Серце веде додому.
Мамо, я скоро буду.
