Я тримав твої кроки в тиші,
наче спогад, що не зміг піти.
Ти втрачала мене у дні,
я ховав твій голос у собі.
Ти хотіла втекти у світ,
де немає правди на двох.
Та коли зникала ти
я там дихав, а ти вже, ніби, льод.
Ой, не тримай… не тримай… те, що тоне в нас…
Я відпускаю ті слова,
які палили нас у снах.
Коли падаю - я встаю,
і назад до тебе не вернусь.
Я дотягую день до ранку
без твоїх порожніх слів, без сліз.
Коли падаю - я лечу,
і ловлю себе за край небес.
Я не твій вже й не твій давно,
я навчився жити без.
Ти ховала свій погляд в ніч,
наче правда в тебе горіла.
Я торкався до твоїх рук,
а вони шукали лиш вихід.
Я стомився тягнути міст,
де давно немає двох.
Ти сказала “тримай мене”,
а сама відходила за крок.
Ой, відпусти… відпусти… хай мине, як дим…
Я розчиняю твій слід в собі,
щоб не боліло більше ним.
Коли падаю - я встаю,
і назад до тебе не вернусь.
Я дотягую день до ранку
без твоїх порожніх слів, без сліз.
Коли падаю - я лечу,
і ловлю себе за край небес.
Я не твій вже й не твій давно,
я навчився жити без.
Ой, не зови… не зови… хай згубиться час…
Ми були, але тепер
тільки тіні на старих листах.
Я пробачив усе, що є,
і що було між нами в снах.
Я йду далі, де світ новий,
де душа не падає вниз.
Я живий… я живий…
і без тебе вже не розбитий.
Коли падаю - я встаю,
і назад до тебе не піду.
Я підніму своє світло знову,
і назву це новим життям, не страхом.
Коли падаю - я лечу,
і торкаюсь краю висоти.
Ти вже тінь на моєму шляху,
але я йду… далі йду я сам.
Ой, куди… ой, куди… душа летить… та вже без тебе…
