Догорає ватра, ніч холодна, як сталь,
Порожнє місце біля мене пече.
Ти залишив мені лиш прощальну печаль
І хустку, що впала з твого плеча.
В повітрі ще досі твої слова,
Твоє тихе “Je t’aime”, мов насмішка долі.
Тепер я сама, назавжди сама
Серед нашої згаслої волі.
Adieu, mon amour (Прощай!), порвалась струна!
Твої чорні очі забрали міста.
Наша пісня циганська тепер не луна,
Бо душа твоя стала пуста.
Adieu, mon amour, мій кочовий рай,
Ти продав нашу волю за клітку із скла.
Тільки вітер у полі гукає: "Згадай!"
Те кохання, що доля дала.
Я пам'ятаю танці під зірками та сміх,
І як грала гітара в руках твоїх.
Ти казав, що цей світ створений для нас двох,
Що твій дім — у моїх циганських очах.
А тепер ти носиш тісний піджак,
І життя твоє — дзвоник, години і дати.
Ти сказав: “C’est la vie”, та це хибний знак,
Бо без волі ти вчишся вмирати.
Лети, вільний птах, та чи знайдеш ти небо
В холодних будинках, в полоні брехні?
Тобі більше мене і табору не треба,
Ти згориш у чужому вогні...
Adieu, mon amour (Прощай!), порвалась струна!
Твої чорні очі забрали міста.
Наша пісня циганська тепер не луна,
Бо душа твоя стала пуста.
Adieu, mon amour, мій кочовий рай,
Ти продав нашу волю за клітку із скла.
Тільки вітер у полі гукає: "Згадай!"
Те кохання, що доля дала.